Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Стаття 549 Цивільного кодексу України визначає пеню як один із різновидів неустойки – грошової суми або іншого майна, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.
Якщо мова іде про неустойку (пеню) встановленій у грошовій сумі, то її розмір встановлюється договором або законом. При цьому згідно ст. 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки встановлений законом може бути збільшений у договорі.
Однак, слід звернути увагу на таке. Відповідно до ст. 9 Цивільного кодексу України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
На даний час окремі питання, які стосуються господарських правовідносин регулюються Господарським кодексом України, який по відношенню до Цивільного кодексу є спеціальним законом. Статтею 230 Господарського кодексу встановлено що пеня є одним із різновидів штрафних санкцій які учасник господарських зобов’язань повинен сплати за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань. Відповідно до ст. 231 Господарського кодексу законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Якщо мова іде про кредитні договори, які укладені між банком та суб’єктами підприємницької діяльності (юридичними чи фізичними особами – підприємцями), то до цих правовідносин повинні застосовуватись норми Господарського кодексу України та Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань». Відповідно до ст. 1 та ст. 3 цього Закону розмір пені встановлюється у договорі, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Виходячи із вищевикладеного можна зробити окремі висновки, а саме:
- У правовідносинах між суб’єктами підприємницької діяльності повинні застосовуватись норми Господарського кодексу України в частині регулювання штрафних санкцій та Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань.
- Розмір пені, як штрафної санкції повинен бути встановлений у договорі, що регулює той чи інший вид правовідносин.
- Розмір пені не повинен перевищувати подвійної облікової ставки НБУ.
В той же час строки позовної давності, які застосовуються до стягнення штрафних санкцій (пені) встановлюються Цивільним кодексом України. На це вказано і в ст. 223 Господарського кодексу України відповідно до якої при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено цим Кодексом.
Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України встановлено загальний строк позовної давності який складає три роки. Однак цим же Кодексом встановлено що до пені законом може бути встановлена спеціальна позовна давність. Відповідно до ст. 258 Цивільного кодексу до пені застосовується позовна давність в один рік. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.
Отже для нарахування пені застосовується строк у шість місяців, а для її стягнення позовна давність в один рік.
При цьому, однією із обставин, яка має значення є те, що розрахунок повинен проводитись за кожен день.
Враховуючи вищевикладене можна визначити порядок нарахування та стягнення пені на конкретному прикладі.
1. Дата невиконання зобов’язань по кредитному договору
2. 6 місяців від цієї дати нараховується пеня виходячи із розміру, що встановлений договором та з урахуванням вимог Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань.
3. Один рік від дати невиконання зобов’язань по кредитному договору припиняється право на стягнення всієї суми пені.
4. По закінченню одного року від дати невиконання зобов’язань право на стягнення пені обмежується сумами виходячи із розрахунку суми пені, яка нарахована в період шестимісячного строку
http://legalinform.net/?p=3
Пунктом 2 статті 551 Цивільного кодексу України визначено: якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
З вищевикладеного можна зробити висновок, що сторони вправі самостійно визначити розмір неустойки в договорі, навіть коли такий розмір встановлено законом.
Але звернімо увагу на п. 1 ст. 231 Господарського кодексу України, в якому зазначено: законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Ми говоримо про грошові зобов’язання, а саме про відповідальність за невиконання або неналежне виконання грошових зобов’язань, і оскільки існує Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», є всі підстави вважати, що грошові зобов’язання, це саме той окремий вид зобов’язань (про який йдеться в ст. 231 ГК України) штрафні санкції за порушення яких встановлені законом та не змінюються за погодженням сторін.
Існують думки, що відступити від норми закону не можна, коли про це прямо вказано в цьому законі. Такі думки ґрунтуються на нормах Цивільного кодексу, якими передбачено, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Однак, якщо проаналізувати законодавство України, то побачимо, що закон зазвичай не містить положень про заборону відступати від його норми. Висновок про те, чи є закон обов’язковим для певних відносин випливає зі змісту самого закону.
Так, наприклад, згаданим Законом «Про відповідальність за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань» визначено відносини, на які його дія не поширюється, зокрема, на порядок нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, передбачених чинним законодавством України, а також на відносини, що стосуються відповідальності суб'єктів переказу грошей через платіжні системи. З цього робимо висновок, що для інших грошових відносин він є обов’язковим.
Обов’язковість для учасників грошових відносин Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» випливає також зі змісту цього нормативно-правового акту, так як на відміну від Цивільного кодексу, вказаний Закон є спеціальним, який регулює конкретний вид правовідносин.
Таким чином, на підставі всього сказаного вище можна впевнено стверджувати, що якщо відносини між сторонами не відносяться до відносин, на які не розповсюджується дія Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», то розмір пені за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань не повинен перевищувати подвійної облікової ставки НБУ.
Що стосується статті 551 Цивільного кодексу України про можливість збільшення розміру пені, встановленого законом, в договорі, то вона відноситься до п. 2 ст. 231 Господарського кодексу України: У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах … (по тексту статті).
Однак, незважаючи на те, що обмеження розміру пені подвійною обліковою ставкою НБУ є обґрунтованим, в судовій практиці трапляються випадки, коли рішення приймаються не на користь особи, по відношенню до якої встановлено збільшений розмір пені.
Наприклад, звернімося до Постанови Верховного суду України від 28.03.2006 р. по справі № 48/299.
Під час вирішення спору про наслідки встановлення в договорі розміру пені, що є більшим, ніж передбачений в законодавстві, суд не надає перевагу нормам спеціального закону над Цивільним кодексом, не тлумачить сферу дії статті 551 ЦК України, а лише буквально застосовує зміст Закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», в якому зазначено «платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню…». Суд робить висновок, що положення Закону не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.
Отже, з огляду на вищевикладене, маємо право сторін встановлювати у договорі розмір пені на власний розсуд, однак до стягнення вимагати суму, що не перевищує подвійної облікової ставки НБУ.
Також існує судова практика про відмову в позові про визнання умов договору, пов’язаних з розміром пені, що перевищує подвійну облікову ставку НБУ, недійсними. Суд виходить з того, що сторони вправі в договорі встановлювати будь-який розмір пені, головне щоб до стягнення вимагався розмір не більший, ніж встановлений Законом.
З огляду на це важливо розмежувати питання: не повинен перевищувати подвійної облікової ставки розмір пені, встановлений сторонами у договорі чи розмір пені, що підлягає стягненню.
На перший погляд поняття «розмір пені, встановлений сторонами» та «розмір, який стягується» мають бути ідентичними. В іншому випадку маємо голословні умови договору: сторони завідомо встановлюють в договорі умови, які не будуть виконані в повному обсязі. Однак, як свідчить практика, суд враховує не логіку, а буквальну норму закону. А така норма забороняє саме стягувати, а не встановлювати розмір пені понад подвійну облікову ставку НБУ.
Таким чином, якщо у договорі встановлено розмір пені більший подвійної облікової ставки НБУ, з метою зменшення цього розміру, предметом позову має бути не визнання недійсними деяких положень договору, а зменшення розміру пені, що підлягає стягненню чи повернення надмірно сплаченої пені (у випадку, якщо пеня вже була сплачена).
Враховуючи положення законодавства України, що стосуються пені та судову практику з цього питання, варто пам’ятати, що запорукою успішного вирішення справи про зменшення розміру пені, визначеного договором є правильно сформульовані позовні вимоги.
http://legalalliance.com.ua/rus/press/79/