Мінюст - що до форми Договору

Кожен із нас у повсякденному житті майже щодня укладає договори (правочини), не звертаючи на це особливої уваги. Заходячи до магазину, віддаючи речі на зберігання стаємо учасниками договору схову, купуючи різні речі, продукти харчування – договору купівлі-продажу, користуючись громадським транспортом – договору перевезення. Так чи інакше ми всі є учасниками цивільних відносин.
У статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплені законодавчі підстави виникнення цивільних прав і обов’язків, зокрема, одними з основних є договори та інші правочини.
Поняття «правочин», є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20-30-х років та застосований в новому Цивільному кодексі України, в якому йому відведено окрему главу. Раніше в цивільному праві вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Відповідно до вимог норм ЦК України Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Зі змісту визначення правочину можна виділити такі основні його ознаки:
1) правочин є юридичним фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цивільні права та обов’язки;
2) правочин - це вольова дія суб’єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб’єктивне бажання особи, і за цією ознакою правочин відрізняють від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб’єктів;
3) правочин породжує правовий наслідок (наприклад, бажання спадкодавця заповісти своє майно визначеному суб’єкту зумовлює виникнення для останнього цивільних прав та обов’язків);
4) правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цивільного права;
5) правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним, законодавцем встановлено презумпцію правомірності правочину, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку.
Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:
1. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
2.Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом – це одна із основних вимог його чинності. Якщо законом визначена конкретна форма, в якій обов’яз¬ково має вчинятися правочин, то її необхідно дотримуватися. У разі не дотримання цієї вимоги, настають негативні наслідки. Наприклад, якщо договір про купівлю-продаж житлового будинку не буде укладено у письмовій формі і посвідчений нотаріусом, то він буде нікчемним.
Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Відповідно до статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Виходячи з викладеного, вбачається, що законодавець передбачає дві форми правочину: усну та письмову. У тих випадках, коли закон не встановлює обов’язковість певної форми, сторони можуть обирати її на власний розсуд, але в межах чинного законодавства.
Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.
Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.
Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.
Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.
Стаття 208 ЦК України визначає правочини, які належить вчиняти у письмовій формі:1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Положення статті 209 ЦК України визначають правочини, що потребують нотаріального посвідчення, а саме:
Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим відповідною статтею ЦК України.
На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.
Відповідно до пункту 35 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом міністерства юстиції України від 03.03.2004 року №20/5 (зі змінами та доповненнями), нотаріуси посвідчують правочини, нотаріальне посвідчення яких передбачено законом, зокрема:
договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна;
іпотечні договори;
договори застави транспортних засобів;
договори про спільну часткову власність на земельну ділянку; про купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід права власності та про передачу права власності на земельні ділянки; про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв);
договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна;
договори про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у зв’язку з набуттям права власності на нерухоме майно;
договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше;
договори найму транспортних засобів за участю фізичної особи, договори позички транспортного засобу, у якому хоча б однією стороною є фізична особа;
договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства створюються фізичними особами;
договори управління нерухомим майном;
договори про зміну черговості одержання права на спадкування;
заповіти;
довіреності на укладання правочинів, нотаріальне посвідчення яких передбачене законом; довіреності, що видаються в порядку передоручення.
За домовленістю сторін нотаріуси посвідчують інші правочини, укладені у письмовій формі, нотаріальне посвідчення яких законом не передбачено (наприклад: договори позики, позички, договори про визначення часток або про зміну розміру часток, договір доручення тощо).
Крім того, необхідною умовою укладення деяких договорів є їх державна реєстрації. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Реєстрації, зокрема, підлягають договори купівлі продажу нерухомого майна; договір найму будівлі або іншої капітальної споруди, укладений на строк не менше трьох років тощо.
Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Ю.Н. Бабаєва,
спеціаліст І категорії відділу методично-правового забезпечення Департаменту нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань Міністерства юстиції України

Компьютерная программа как объект учета


Использование компьютерных программ (далее - к. п.) каким-либо лицом допускается исключительно на основании авторского договора, за исключением случаев, предусмотренных ст. 24 Закона №3792. То есть суть договора состоит в условиях относительно объема передаваемых прав. Имущественные права, не указанные в договоре как переданные субъектом авторского права, считаются не переданными и сохраняются за ним (п. 8.33 Закона №3792). Лицо, имеющее авторское право, передает другому лицу право использовать к. п. определенным способом и в установленных пределах (при этом передается неисключительное право) (п. 4 ст. 32 Закона №3792).
Условия предоставления разрешения (выдачи лицензии) на использование объекта права интеллектуальной собственности (далее - ОПИС) могут быть определены лицензионным договором, по которому одна сторона (лицензиар) предоставляет второй стороне (лицензиату) разрешение на использование ОПИС (лицензию) на условиях, определенных по взаимному соглашению сторон. В лицензионном договоре определяются: вид лицензии; сфера использования ОПИС (конкретные права, предоставляемые по договору, способы использования указанного объекта, территория и срок, на которые предоставляются права2, и т. п.); размер, порядок и сроки выплаты платы за использование ОПИС3; другие условия, которые стороны считают целесообразным включить в договор (ст. 1109 ГК).
Обратим внимание на исключенное из пп. 8.2.2 Закона о прибыли словосочетание "их программное обеспечение". Как видим, заменив этот термин словосочетанием "компьютерные программы", законодатели изъяли "привязку" к материальному носителю. Создается впечатление, что любое программное средство, выраженное в форме, пригодной для считывания компьютером, необходимо учитывать в составе четвертой группы основных средств предприятия. Несмотря на то, что согласно пп. 8.2.1 Закона о прибыли, "под термином "основные фонды" следует понимать материальные ценности, которые предназначаются налогоплательщиком для использования в хозяйственной деятельности в течение периода, превышающего 365 календарных дней с даты ввода в эксплуатацию таких материальных ценностей, и стоимость которых превышает 1000 гривень и постепенно уменьшается в связи с физическим или моральным износом".
Закон №2181 содержит определение, что относится к активам налогоплательщика. В Порядке №386 ГНАУ соглашается, что к активам налогоплательщика относятся только те материальные и нематериальные ценности, которые принадлежат юридическому или физическому лицу "по праву собственности или полного хозяйственного ведения". Но право использовать компьютерную программу несколько иное, чем право собственности. Следовательно, необходимо разделять программные продукты на такие, которые приобретены (созданы):
- на условиях передачи имущественных прав,
- без передачи имущественных прав.
В налоговом учете расходы на приобретение компьютерных программ могут быть признаны нематериальными активами, приобретением услуг и объектами ОФ (см. схему).
Схема

Когда компьютерные программы можно отражать как нематериальные активы

Организация, приобретшая имущественные права на компьютерные программы (по договору отчуждения имущественных прав), т. е. имеющая права владения и распоряжения относительно авторского права, может рассматривать такую хозяйственную операцию как операцию по приобретению нематериального актива согласно пп. 1.2 Закона о прибыли. Правовым основанием принадлежности объектов авторского права конкретному предприятию и, соответственно, признания этих объектов нематериальными активами является наличие охранных документов на них (патентов, свидетельств, именного сертификата).
Каждый отдельный вид нематериального актива амортизуется равными частями исходя из его первоначальной стоимости в течение срока, определяемого налогоплательщиком самостоятельно на основании срока полезного использования таких нематериальных активов или срока своей деятельности, но не более 10 лет непрерывной эксплуатации (пп. 8.3.9 Закона о прибыли).
Начислять амортизацию начинают в квартале, следующем за кварталом приобретения и ввода в эксплуатацию. Амортизационные отчисления осуществляются до достижения остаточной стоимостью нематериального актива нулевого значения. Поскольку амортизации подлежат именнорасходы на приобретение нематериальных активов для собственного производственного использования, то целесообразно в этом же квартале, в котором произошло приобретение, осуществить и оплату. Таким образом, в квартале, предшествующем расчетному, произойдут все три события, что обеспечит уверенность в определении даты создания балансовой стоимости объекта.

Когда компьютерные программы отражаются в составе ОФ

Бывают случаи, когда приобретение некоторых ЭВМ-версий предусматривает распоряжениеОПИС. В лицензионном соглашении может быть указано, что первый лицензиат имеет право один раз передать все свои права по такому соглашению и саму программу непосредственно другому лицу для использования (права на программное обеспечение передаются вместе со всеми компонентами продукта). Как же отразить расходы на приобретение такой операционной системы в налоговом учете? По мнению автора, это как раз тот случай, когда экземпляр произведения (компьютерной программы) на соответствующем материальном носителе (распространяемом способом, определенным в лицензии) следует включить в состав основных фондов предприятия.
К таким основным фондам, увеличивающим балансовую стоимость группы 4, относятся также компьютерно-кассовые сис­темы и другие программно-технические средства управления (как, например, электронные устройства, непосредственно обеспечивающие связь фискального блока РРО с горючераздаточными колонками). Так, РРО, который не только регистрирует расчетные операции, дополнительно оснащается про­грам­мой, что обеспечивает учет количества реализованных товаров (услуг) каждого наименования и печатания отчетных документов. Следовательно, программное обеспечение системных РРО, работающее непосредственно с ЭВМ, ставится на налоговый учет в составе группы 4.
По мнению автора, на расходы по установке компьютерных программ распространяется также другой пункт Закона о прибыли. Рассмотрим ситуацию, когда компьютер был приобретен без современного программного обеспечения.
Для того чтобы на нем можно было работать, докупили и установили конкретные системные продукты. В этом случае понесенные расходы можно охарактеризовать как улучшение объекта основных средств (расходы, связанные с модернизацией, достройкой, дооборудованием объекта основных средств, в результате чего увеличиваются будущие экономические выгоды, первоначально ожидаемые от его использования). И согласно пп. 8.7.1 Закона о прибыли, - включить в состав валовых расходов в пределах 10-процентного лимита, а остаток отнести на увеличение балансовой стоимости 4-й группы ОФ.

Когда компьютерные программы являются приобретением услуг

Обратим внимание на определение термина "продажа результатов работ (услуг)", приведенное в пп. 1.31 Закона о прибыли: "Любые операции гражданско-правового характера по предоставлению результатов работ (услуг), по предоставлению права на пользование или на распоряжение товарами, в том числе нематериальными активами и другими, чем товары объектами собственности за компенсацию. Продажа результатов работ (услуг) включает, в частности,передачу права на основании авторских или лицензионных договоров 4", а также другие способы передачи объектов авторского права, других объектов права интеллектуальной собственности. Следовательно, у нас есть все основания платеж по лицензионному соглашению отнести к составу валовых расходов на основании пп. 5.2.1 Закона о прибыли.
Если учреждение приобрело ОПИС на условиях пользования им (без отчуждения прав на владение или распоряжение), то расходы, связанные с его приобретением (созданием), признаются расходами того отчетного периода, в течение которого они были осуществлены, без признания таких расходов в будущем активом. Например, программа "1С" не может быть признана активом, так как право на осуществление юридических и фактических действий относительно распоряжения ею у предприятия отсутствует. Этой программой, являющейся носителем учетной информации предприятия, фирма пользуется на определенных условиях, которые установлены ей лицензиаром в лицензионном соглашении.
В письме Госказначейства от 19.05.2004 г. №07-04/1005-4111 также подтверждается, что расходы, связанные с приобретением (разработкой) программного обеспечения без передачи имущественных прав заказчику, признаются расходами того отчетного периода, в течение которого они были осуществлены, без признания таких расходов в будущем нематериальным активом. В частности, к таким любым расходам, оплаченным (начисленным) в течение отчетного периода в связи с подготовкой, организацией, ведением производства, продажей продукции (работ, услуг), согласно пп. 5.2.1 Закона о прибыли, можно отнести расходы на установку системы электронных платежей "клиент-банк", системы дистанционного обслуживания (специальные программы-системы: "клиент-интернет-банк", "телефонный банкинг" и т. п.).
1 Также об изменениях в Законе о прибыли см. "ДК" №15; №20 и №21.
2 В случае отсутствия в лицензионном договоре условия о сроке договора он считается заключенным на срок не более чем на пять лет. Если за шесть месяцев до истечения указанного пятилетнего срока ни одна из сторон не уведомит письменно вторую сторону об отказе от договора, договор считается продленным на неопределенное время (ст. 1110 ГК).
3 Вознаграждение может осуществляться, в частности, в форме разового (паушального) платежа.
4 В практике продажи экземпляров компьютерных программ применяется несколько видов лицензий и лицензионных договоров для предоставления пользователям этих программ определенного объема прав по их использованию. Такие договоры, по общему правилу, являются договорами присоединения (ст. 634 ГК), т. е. договорами, условия которых установлены одной из сторон в стандартных формах, которые могут быть заключены только путем присоединения второй стороны к предложенному договору в целом. Вторая сторона не может предложить свои условия договора. Договор присоединения может быть изменен или расторгнут по требованию присоединившейся стороны только на основаниях, предусмотренных законом.

Нормативно-правовые акты, регулирующие вопросы, связанные с охраной авторского права и смежных прав

Гражданский кодекс Украины (книга четвертая "Право интеллектуальной собственности", глава 75 "Распоряжение правами интеллектуальной собственности" и глава 76 "Коммерческая концессия").
Хозяйственный кодекс Украины (глава 16 "Использование в хозяйственной деятельности прав интеллектуальной собственности").
Кодекс Украины об административных правонарушениях (ст. 51/2).
Закон Украины от 23.12.93 г. №3792-XII "Об авторском праве и смежных правах".
Закон Украины от 23.03.2000 г. №1587-III "О распространении экземпляров аудиовизуальных произведений, фонограмм, видеограмм, компьютерных программ, баз данных".
Закон Украины от 07.02.91 г. №697-XII "О собственности".
Постановление КМУ от 20.06.2000 г. №997 "Об утверждении Положения о Государственном департаменте интеллектуальной собственности".
Постановление КМУ от 13.10.2000 г. №1555 "Об утверждении положений по вопросам распространения экземпляров аудиовизуальных произведений и фонограмм".
Постановление КМУ от 27.12.2001 г. №1756 "О государственной регистрации авторского права и договоров, касающихся права автора на произведение".
Постановление КМУ от 18.01.2003 г. №72 "Об утверждении минимальных ставок вознаграждения (роялти) за использование объектов авторского права и смежных прав".
Рекомендации президиума ВХСУ от 10.06.2004 г. №04-5/1107 "О некоторых вопросах практики разрешения споров, связанных с защитой прав интеллектуальной собственности".

Что нужно знать о компьютерных программах и правах их использования

Компьютерная программа - это набор инструкций в виде слов, цифр, кодов, схем, символов или в любом другом виде, выраженных в форме, пригодной для считывания компьютером, которые приводят его в действие для достижения определенной цели или результата (это понятие охватывает как операционную систему, так и прикладную программу, выраженные в исходном или объектном кодах) (ст. 1 Закона об авторском праве).
Компьютерная программа является произведением (ст. 433 ГК и ст. 8 Закона об авторском праве). Как объекты авторского права такие произведения, в свою очередь,относятся к объектам права интеллектуальной собственности (ст. 420 ГК и ст. 155 ХК):
а) субъектами авторского права являются авторы произведений, их наследники и лица, которым авторы или их наследники передали свои авторские имущественные права(ст. 7 Закона об авторском праве);
б) авторское право (право интеллектуальной собственности) и право собственности на материальный объект, в котором воплощено произведение, не зависят друг от друга. Отчуждение материального объекта, в котором воплощено произведение, не означает отчуждения авторского права (ст. 12 Закона 3792);
в) имущественные права на объект как объект авторского права, созданный в связи с выполнением трудового договора, принадлежат работнику, создавшему этот объект, и юридическому или физическому лицу, где он работает, совместно, если иное не установлено договором. Имущественные права на объект произведения как объект авторского права, созданный по заказу, принадлежат создателю этого объекта или заказчику совместно, если иное не установлено договором (ст. 430 и 1112 ГК);
г) имущественными правами интеллектуальной собственности на произведение, в основном, являются: право на использование произведения; исключительное право разрешать использование произведения. Имущественными правами интеллектуальной собственности, согласно статье 1107 ГК, можно распоряжаться при помощи следующих договоров (заключаются в письменной форме): лицензия на использование объекта права интеллектуальной собственности; лицензионный договор; договор о создании по заказу и использовании ОПИС; другой договор относительно распоряжения имущественными правами интеллектуальной собственности.

Нормативная база

ГК - Гражданский кодекс Украины.
ХК - Хозяйственный кодекс Украины.
Закон об авторском праве - Закон Украины от 23.12.93 г. №3792-XII "Об авторском праве и смежных правах".
Закон о прибыли - Закон Украины от 28.12.94 г. №334/94-ВР "О налогообложении прибыли предприятий".
Закон №2505 - Закон Украины от 25.03.2005 г. №2505-IV "О внесении изменений в Закон Украины "О Государствен­ном бюджете Украины на 2005 год" и некоторые другие законодательные акты Украины".
Закон №2181 - Закон Украины от 21.12.2000 г. №2181-III "О порядке погашения обязательств налогоплательщиков перед бюджетами и государственными целевыми фондами".
Порядок №386 - Порядок применения административного ареста активов налогоплательщиков, утвержденный приказом ГНАУ от 25.09.2001 г. №386.
Любовь ПРИЙМА, «Дебет-Кредит»

Форс-мажор у договорі.



Прядко Данило
«Юридична газета»

ВКЛЮЧАЮЧИ В ДОГОВІР УМОВИ ПРО ФОРС-МАЖОРНІ ОБСТАВИНИ, СЛІД РОЗУМІТИ НАВІЩО ЦЕ РОБИТЬСЯ


Що ж таке форс-мажор і яка його практична цінність? Це запитання рано чи пізно має виникати в кожного, хто розробляє або супроводжує договори.


І справді, чи є сенс включати в договір положення про форс-мажор? Якщо так, то що слід зазначати?


Для того щоб дати відповідь, спробуємо з’ясувати, що ж таке форс-мажор (форс-мажорні обставини). Перш за все, поняття «непереборної сили» не слід ототожнювати з обставинами форс-мажору. До першого традиційно належать явища природного характеру (землетрус, повінь, пожежа), тоді як друге поняття є ширшим і включає як поняття непереборної сили, так і явища соціального характеру (страйк, війна, тероризм тощо).


ЩО ТАКЕ ФОРС-МАЖОР?


Повного і однозначного визначення терміна форс-мажор, яке можна було б широко використовувати в практичній договірній практиці, в українському законодавстві немає. Змістовне навантаження терміна форс-мажор ми можемо визначити, виходячи з різних нормативно-правових актів, в яких він вживається. І подекуди з різним значенням. Мається на увазі, що поняття форс-мажору має різний об’єм, тобто в нього включаються різні обставини природного та соціального характеру. По-різному визначаються і правові наслідки форс-мажору.


Визначення форс-мажорних обставин міститься в Законі України «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України» від 13 вересня 2001 року № 2681-III, у Порядку видачі, обліку, відстрочення та оплати (погашення) векселя (письмового зобов’язання), що видається суб’єктом підприємницької діяльності при здійсненні операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах (наказ ДПА України від 25 лютого 2002 року № 83), Правилах користування електричною енергією, що затверджені постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 року № 28 та інших нормативно-правових актах.


Положення цих актів можна використати для розкриття змісту форс-мажорних обставин у власних договорах. У цілому ж ці обставини є підставою для тимчасового невиконання стороною, яка піддається впливу таких обставин, свого зобов’язання, а також як підстава для звільнення такої сторони від відповідальності в зв’язку з такими обставинами.


Форс-мажорною обставиною в договірних відносинах є зовнішня обставина, що, як правило, не можна передбачити в момент укладання договору, запобігти її виникненню, яку не можна уникнути, або ж попередити її наслідки, і яка не викликана з вини жодної із сторін і створює неможливість виконання договору, його частини або конкретного зобов’язання. При цьому вирішальну роль має той факт, що обставина, яка викликала неможливість виконання положень договору, аби бути визнаною форс-мажорною, тобто такою, що звільняє від відповідальності, повинна бути непередбачуваною в момент укладання договору. Наприклад, обставин форс-мажору не буде, якщо договір укладений стороною в момент, коли їй достовірно відомо про майбутній страйк.



ДОГОВІРНІ МОЖЛИВОСТІ


Сучасний стан українського законодавства, що регулює договірне право, навіть з точки зору наявності в ньому імперативних засад, дозволяє на рівні договорів звільнятися від відповідальності шляхом посилання на об’єктивні обставини, що призвели до неможливості виконання тих чи інших зобов’язань.


У договорі можна закріпити за сторонами обов’язок сповістити іншу сторону про перепони і їх вплив на здатність виконувати зобов’язання. Такий обов’язок є цілком виправданим для договірних цілей, де слід ураховувати інтереси обох сторін, а не лише тієї, яка зазнає дію обставин форс-мажору.


Якщо таке сповіщення однієї сторони про перепони та їх вплив не неможливість виконання нею свого зобов’язання не надійде до іншої сторони в розумний термін після того, як сторона, що не виконала зобов’язання, дізналась або повинна була дізнатись про перепони, вона відповідає за шкоду, що виникла внаслідок ненадання такого повідомлення.


Слід також мати на увазі, що в договорі варто зазначити, що сторона, яка зазнала дії форс-мажорних обставин, має повідомити іншу сторону, як тільки відпаде підстава для звільнення від виконання зобов’язання (застосування відповідальності), тобто як тільки припиниться дія форс-мажорних обставин.


При застосування інституту форс-мажору в договорі слід чітко визначити, що у випадку неможливості виконання як загального порушення договору сторона має сповістити іншу про об’єм неможливості виконання: всього договору або його частини, конкретного зобов’язання або його частини.


Повідомлення про неможливість виконання договору внаслідок дії форс-мажорних обставин має містити посилання: невиконання договору буде мати постійний чи тимчасовий характер; наявна фізична (викрадення товару) або юридична (арешт рахунку податковою службою, внаслідок чого не може відбутися платіж за проданий товар) перепона для виконання зобов’язання.


Інша сторона договору також не повинна «стояти осторонь» форс-мажорних обставин. Доцільно закріпити в договорі, що інша сторона, яка не зазнала дії форс-мажорних обставин, протягом дії вказаних обставин для іншої сторони, не може розірвати договір або анулювати його іншим чином, але може припинити виконання окремих своїх зобов’язань, якщо з суті договору не випливає інше.


Сторона ж, яка не може виконати зобов’язання внаслідок дії форс-мажорних обставин, за загальним правилом, не має відшкодовувати збитки, платити штрафи, пеню поки існує ця обставина. Разом з тим така сторона не звільняється від обов’язку сплатити відсотки за кредитним договором.


Якщо підстави для звільнення від відповідальності продовжують існувати за межами конкретного строку, який сторони передбачили в угоді, кожна із сторін може набувати право на розірвання договору.


АБО ВСЕ, АБО НІЧОГО


І останнє. Найчастіше сторони в договорах обмежуються стандартними умовами щодо виконання зобов’язань, відповідальності, а також форс-мажорних обставин. До того ж, як правило, положення про форс-мажор у договори або взагалі не включають, обмежившись фразою «відповідальність сторін визначається законодавством», або ж обмежуються загальним положенням про те, що форс-мажор є обставиною, яка звільняє сторону від виконання своїх зобов’язань та відповідальності. Зрозуміло, що такі загальні фрази є занадто загальними. Лише чітке і детальне врегулювання в договорах інституту форс-мажору дозволить сторонам уникнути в майбутньому багатьох проблем, пов’язаних з об’єктивними ризиками.

Поняття господарського договору та порядок його укладання.


Майново-господарські зобов’язання, які виникають між су­б’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами – юри­дичними особами на підставі господарських договорів, називаються господарсько-договірними зобов’язаннями.
У господарському праві категорія “договір” використовуєть­ся у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 179 Господарського кодексу України, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб’єкта­ми господарського права. Але з точки зору статутної діяльності господарського суб’єкта майнові договори є різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво – з одного боку; договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо – з іншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність господарюючих суб’єктів, інші – обслуго­вуючу. Тому законодавець визначає і регулює договори про основну господарську діяльність суб’єктів окремою юридичною категорією – категорією господарського договору.
Термін “господарський договір” у право України введено Гос­подарським процесуальним кодексом України, який регулює по­рядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладанні та виконанні господарських договорів (ст. 1 Господарсь­кого процесуального кодексу).
Господарські договори виникають на основі:
– вільного волевиявлення (при таких договорах сторони на власний розсуд погоджують умови договору);
– примірного договору, рекомендованого органами управлін­ня суб’єктів господарювання;
– типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів
України; – договору приєднання (запропонований однією стороною для іншої). Стаття 181 Господарського кодексу України передбачається загальний порядок укладення господарського договору, за яким сторони погоджують його умови, підписують і скріплюють пе­чаткою. Допускається спрощений спосіб укладення договору шля­хом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефоногра­мами, а також підтвердженням прийняття замовлення до вико­нання.
Особливістю є укладення попередніх договорів, яке перед­бачається ст.182 Господарського кодексу України. Відповідно до положення цієї статті суб’єкт господарської діяльності у певний термін, але не пізніше одного року з моменту укладення поперед­нього договору, повинен укласти основний договір, але на умовах, передбачених попереднім договором.
Дещо іншою є особливість укладення господарських договорів: – за державним замовленням. Гарантом при укладенні та­кого виду договорів, відповідно до ст. 183 Господарсько­го кодексу України, виступає держава в особі Кабінету Міністрів України. Ухилення від укладення такого виду договорів тягне за собою майнову відповідальність су­б’єкта господарювання. При цьому спори вирішуються в судовому порядку; – шляхом вільного волевиявлення сторін. Згідно положен­ня ст. 184 Господарського кодексу України, проект дого­вору може готуватися будь-якою із сторін; – на біржах, ярмарках і публічних торгах. За ст. 185 Господарського кодексу України при цьому застосовується ме­ханізм вільного волевиявлення сторін; – за рішеннями суду. Відповідно до ст. 187 Господарського кодексу України набрання чинності рішенням суду вва­жається днем укладення відповідного господарського до­говору, якщо інше не визначене рішенням суду. Господарський договір має особливі ознаки.
1. Господарське законодавство регулює цей договір як таку уго­ду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це вироб­ництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори – це майнові договори, що обслуговують безпосеред­ньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За кри­терієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів підприємств, установ і організацій, які не обслугову­ють виробництво та обіг, і є допоміжними.
2. Щодо господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов’язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповід­них державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст договору контрактації обов’язково має відповідати по­ложенням ст. 713 Цивільного кодексу та ст. 180 Господарського ко­дексу України.
Зміст господарських договорів, які укладаються без державно­го замовлення, має відповідати господарським намірам і юридич­но вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називаються регу­льованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.
3. Закон, в певній мірі, обмежує коло суб’єктів, які можуть бути суб’єктами господарських договорів. Згідно із ст. 510 Цивільного кодексу та п. 1 ст. 179 Господарського кодексу України суб’єктами господарських договорів є організації – юридичні особи (під­приємства, установи, організації), в тому числі колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, індивідуальні, приватні, спільні підприємства тощо, а також гро­мадяни –підприємці.
Господарський договір – це будь-яка майнова угода між дво­ма або більше суб’єктами господарського права, предметом якого є певна правомірна дія.
Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарського зобов’язання.
Категорія господарського зобов’язання водночас є і загаль­ною, і частковою стосовно господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов’язання виникають з ряду підстав, а саме: з державного замовлення; з іншого акта органу управління; з господарського договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського правового акта; з господарського догово­ру, укладеного за простою згодою сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (з конкурсу, тендера, іншого публічного торгу). Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов’язань. У цьому розумінні категорія господарського зобов’язання узагальнює договірні господарські зобов’язання, засновані на договорі. З іншо­го боку, зміст господарського договору – це сукупність господарсь­ких зобов’язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов’язків, що ви­никають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов’я­зань. Господарський договір – це юридичне джерело договірних госпо­дарських зобов’язань.
Предметом договору повинна бути правомірна дія. Якщо пред­метом договору буде неправомірна дія, то такий господарський до­говір визнається недійсним. Для виникнення господарського дого­вору необхідна воля сторін, які його укладають. В той же час для виникнення господарського договору досягнення угоди недостат­ньо, вона, відповідно до ст. 181 Господарського кодексу України, повинна укладатися у письмовій формі. При укладанні договору використовуються не довільні, а уніфіковані форми. Якщо сторони домовились укласти договір у письмовій формі, щодо якого зако­ном не встановлена така форма, то такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.
Укладання господарського договору – це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб’єктів господарського права щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, і оформлення його як правового акта.
Договір вважається укладеним, коли сторони досягли за усіма істотними умовами згоди і оформили її належним чином. Процес укладання господарського договору – тривалий і складний. В ньо­му ст.ст. 641 та 642 Цивільного кодексу України виділяються дві послідовні стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийнят­тя пропозиції (акцепт). Відповідно до цього особа, яка запропо­нувала укласти договір, є оферентом, а особа, що прийняла про­позицію, – акцептант.
Цивільний кодекс України визначає момент, з якого договір вважається укладеним. Якщо пропозиція укласти договір зроблена у письмовій формі, то договір вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержана протягом необхід­ного для цього часу. Часто сторони самі визначають момент всту­пу договору в юридичну силу, про що вказується у договорі.
Цивільний кодекс України (ст. 649) та Господарський про­цесуальний кодекс України (ст.ст. 10 і 11) визначають загальний порядок врегулювання розбіжностей, що виникають при укла­данні господарських договорів та при їх зміні і розірванні, а та­кож регулюють процесуальні відносини щодо порушення позов­ного провадження з господарських спорів та їх вирішення.
Відповідно до ст. 181 Господарського кодексу України та ст. 5 Господарського процесуального кодексу України особливістю ук­ладання договорів є досудове врегулювання розбіжностей, що ви­никають при їх укладанні. За наявності заперечень щодо умов договору іншою стороною в 20-денний термін надсилають іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із підпи­саним договором. Підприємство, яке одержало протокол, зобов’я­зане протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегу­лювання розбіжностей другою стороною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишилися неврегульованими, в 20-денний термін передати на вирішення до гос­подарського суду.
Разом з тим ст. 639 Цивільного кодексу України дає змогу сторонам обирати певну письмову форму господарського дого­вору. Зокрема, такі господарські договори, як договір поставки, міни, купівлі-продажу, можуть укладатися у формі одного письмо­вого документа, що підписується сторонами. Це так звана повна письмова форма. Крім того, договірні відносини між сторонами можуть бути встановлені у так званій скороченій письмовій формі – шляхом обміну листами, телетайпограмами, радіограмами, те­леграмами і т. ін. Письмовою формою договору поставки визнається також замовлення покупця, прийняте до виконання, що здійснюється безпосередньо за замовленнями покупців, які не відхилені постачальниками протягом 20 днів після їхнього одер­жання, якщо в зазначених замовленнях є дані щодо кількості, розгорнутої номенклатури, якості продукції, строків поставки, ціни, інших необхідних для здійснення поставки даних.
Стосовно окремих видів договірних господарських відносин договірна документація є типовою (Типовий договір на постачан­ня природного газу, Типовий договір на транспортування природ­ного газу, Типовий договір оренди державного майна тощо).
При укладанні ряду господарських договорів застосовують­ся не довільні, а уніфіковані (стандартні) форми договірних до­кументів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення вантажів. Так, повітряні переве­зення вантажу здійснюються на підставі договору повітряного перевезення. Форми документів, які посвідчують цей договір, та правила їх застосування затверджує Міністерство транспорту Ук­раїни.
Автомобільним транспортом перевозяться вантажі за товар­но-транспортною накладною, на внутрішньому водному – наклад­ною. На морському транспорті накладною оформляються малока-ботажні перевезення вантажів. Для інших договорів морських пе­ревезень вантажів застосовується така форма, як коносамент.
Статтями 638-648 Цивільного кодексу України встановлено загальний порядок укладання будь-яких цивільних договорів (не­залежно від їх видів). При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловлена і виражати справжній намір господарюю­чого суб’єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достат­ньо визначеною, коли в ній зазначено всі істотні умови договору або порядок їх визначення.
Такий договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умов (тобто тих, які визнані такими за законом або необхідні для договорів такого виду), а та­кож всіх умов, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір зроблено із заз­наченням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.
Другою особливістю укладання господарських договорів є су­дове врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому. (ст. 649 Цивільного кодексу України). Такі розбіжності між підприємства­ми, організаціями розглядаються керівниками чи заступниками керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням іншими особами.
За наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору, складають прото­кол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та в 20-денний строк надсилають іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Підприємство, організація, які одержали протокол розбіжнос­тей, зобов’язані протягом 20 днів розглянути його, вжити за­ходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною, вклю­чити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк на вирі­шення господарського суду.
Описаний порядок досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів, визначе­ний ст. 10 Господарського процесуального кодексу України. Він є загальним і підлягає додержанню сторонами, якщо інший (спеціаль­ний) порядок не встановлено чинним на території України законо­давством, яке регулює конкретний вид господарських відносин (ст. 5 Господарського процесуального кодексу України)
Отже, третьою особливістю укладання господарських дого­ворів є те, що законодавство передбачає спеціальні порядки ук­ладання господарських договорів окремих видів. Суть їх полягає в тому, що форми, строки укладання таких договорів тощо регу­люються нормами кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів.
Загальні принципи і умови виконання договорів, у тому числі господарських, врегульовані главою 48 “Виконання зобов’язан­ня” Цивільного кодексу України (ст.ст. 526-545). Щодо госпо­дарських договорів діють і спеціальні умови виконання, перед­бачені нормативними актами про окремі види договорів.
На господарські договори поширюються такі інститути і ка­тегорії загального зобов’язального права, як загальні умови ви­конання зобов’язаня (ст. 526 Цивільного кодексу), забезпечення виконання зобов’язання (ст.ст. 546–597 Цивільного кодексу), відповідальність за порушення зобов’язань (ст.ст. 610–625 Цивіль­ного кодексу), умови про строк (ст. 530 Цивільного кодексу) та місце виконання зобов’язань (ст. 532 Цивільного кодексу) тощо. Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути значною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.
Важливою особливістю є також те, що законодавство перед­бачає спеціально порядок укладання господарських договорів окремих видів. Суть полягає в тому, що форми, строки укладан­ня договорів регулюються нормами кодексів, статутів, правил, положень про конкретні види господарських договорів.
У процесі виконання робіт та наданні послуг суб’єкти госпо­дарювання вступають у певні правовідносини, які пов’язані з реа­лізацією продукції, матеріалів та виконанням певних дій. Часто однією з підстав для прийняття рішення про укладання договору є первинне візуальне враження від належно оформленого офісу кон­трагента, його місцезнаходження, наявність оргтехніки, транспор­ту та інших предметів, що свідчать про майновий стан суб’єкта гос­подарювання. Такий поверховий підхід може призвести до того, що у подальшому неможливо здійснити розшук контрагентів та відшкодувати збитки, які виникли на підставі нелегітимних угод. У той же час у процесі господарської діяльності можуть укладатися усні угоди, якщо інше не встановлено законодавством, але такі до­говори між суб’єктами господарювання можуть укладатися за умо­ви, що суб’єкт підприємницької діяльності здійснив оплату то­варів або послуг та одержав від іншого суб’єкта господарювання певний документ, що підтверджує одержання товару чи грошей.
Необхідність письмового фіксування договірних зобов’язань визначена Законом України “Про бухгалтерський облік та фінан­сову звітність в Україні”, де зазначено, що бухгалтерський облік є обов’язковим видом обліку на підприємстві. Фінансова, податко­ва, статистична та інші види звітності, де вказується грошова сума, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку, а тому кожна госпо­дарська операція повинна бути письмово зафіксована.
Правове регулювання укладання угод між суб’єктами гос­подарювання суттєво відрізняється від укладання угод у цивіль­но-правовому полі, коли учасником договірних зобов’язань є гро­мадяни. Згідно зі ст. 640 Цивільного кодексу України договір вва­жається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів певного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. У законодавстві визначено, що коли сторо­ни домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, не див­лячись на те, що за законом для певного виду договорів ця форма не була обов’язковою.
Відповідно до закону або угоди між сторонами договір по­винен бути укладений у письмовій формі, це можна зробити як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає. У передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до вико­нання замовлення. В той же час необхідно враховувати, що відпо­відно до рішення Конституційного Суду України у справі № 1-17/98 від 26.11.1998 р. за конституційним зверненням відкри­того акціонерного товариства “Лубнифарм” щодо офіційного тлу­мачення положень частини другої статті 6 Закону Української РСР “Про зовнішньоекономічну діяльність” і статті 639 Цивільного кодексу України визначено, що у положеннях ч. 2 ст. 6 Закону Української РСР “Про зовнішньоекономічну діяльність” розу­міється, що передбачена цією нормою права письмова форма є обов’язковою для будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України. Винятки з цього правила можуть встановлю­ватися лише законом або міжнародним договором України.
Встановлений порядок підписання зовнішньоекономічно­го договору (контракту), за яким від імені суб’єктів зовнішньоеко­номічної діяльності відповідний договір (контракт) підписують дві особи, є обов’язковим для будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається суб’єктом зовнішньоеконо­мічної діяльності України, крім випадків, коли таким суб’єктом є фізична особа. Цей порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) має бути дотриманий. Від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, які є юридичними осо­бами, зовнішньоекономічний договір (контракт) підписує особа, яка має таке право за посадою відповідно до установчих документів цього суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності, або особа, яку уповноважено на це дорученням, виданим за підписом керівника суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособово чи в іншому порядку, передбаченому установчими документами, або особа, яку уповноважено на це установчими документами без­посередньо.
Оскільки у чинних цивільному та господарському законодав­ствах немає чіткого визначення поняття форми договору, який ук­ладається між суб’єктами господарювання, то необхідно враховува­ти рішення Конституційного суду України щодо обов’язковості укладання письмового договору в зовнішньоекономічній діяль­ності. Підтвердженням зобов’язань, що виникли між суб’єктами гос­подарювання в іншій формі, ніж письмовий договір, можуть бути документи, які б дали можливість зафіксувати певну господарську діяльність в бухгалтерських проводках з дотриманням вимог Зако­ну України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Ук­раїні”. В той же час необхідно враховувати, що обов’язковість укла­дання письмового договору передбачена ч.3 ст. 639 Цивільного ко­дексу України.
Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укла­дають. Недодержання форми угод і порядку їх укладання тягне за собою недійсність угод.
При укладанні угод необхідно враховувати наявність реєст­рації суб’єкта підприємницької діяльності як юридичної особи. У діяльності суб’єктів господарювання дуже часто виникає не­обхідність з’ясовувати питання належного представника, який ук­ладає угоду. У господарських договорах вказуються назва юридич­ної особи, з якою укладається угода, а також прізвище представни­ка юридичної особи.
У судовій практиці непоодинокі випадки, коли угода укладаєть­ся керівником юридичної особи, який діє згідно з повноваження­ми, визначеними статутом юридичної особи, або за дорученням.
Перевірка наявності статуту юридичної особи та повнова­жень особи, яка укладає угоду, в майбутньому позбавить суб’єкта господарювання від застосування норм права щодо правомірності укладання угод.
У судовій практиці господарських судів України враховується, що відповідно до ст. 62 Господарського кодексу України підприєм­ництво – це самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку.
Оскільки здійснення підприємницької діяльності можливе за наявності створення юридичної особи, яка зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодав­ством, то підставою для укладання угоди є наявність статусу підприємця у контрагента за договором.
У зв’язку з вказаними обставинами суб’єкт господарювання повинен належним чином перевірити наявність реєстрації суб’єкта господарювання, з яким укладається угода. У чинному законодавстві не визначено чітких правових підстав для захисту підприємця від недобросовісного контрагента, а тому суб’єкти господарювання повинні самі визначати заходи із забезпечення власного ризику підприємницької діяльності. Тому необхідно враховувати пра­вове поле діяльності суб’єктів господарювання, які створюються з метою отримання прибутку від підприємницької діяльності, ос­кільки на практиці зустрічаються непоодинокі випадки створен­ня так званих “фіктивних фірм”.
Поняття фіктивного підприємництва визначено у ст. 205 Кри­мінального кодексу України як створення чи придбання суб’єктом підприємницької діяльності (юридичною особою) відповідного статусу з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.
В той же час судова практика розгляду справ про відшкодуван­ня податку на додану вартість свідчить, що підприємцями створю­ються “фіктивні фірми” для нетривалої діяльності від одного дня до кількох місяців з метою ухилення від сплати податків або для здійснення підприємницької діяльності на підставі документів, що не свідчать про конкретну особу, яка створила суб’єкт господарю­вання. Тому необхідно відрізняти фірми, які створені для зайняття підприємницькою діяльністю від імені іншого засновника, але ос­новною умовою діяльності яких є отримання прибутку та сплата відповідних податкових зобов’язань. Такі фірми можуть визнава­тися неправомірно створеними, але метою їх діяльності не є ухи­лення від сплати податків. Особа, яка створила таку фірму, може нести певну відповідальність за порушення чинного законодавства про підприємницьку діяльність, але така діяльність, як правило, не направлена на завдання збитків державному бюджету.
Практичні матеріали свідчать, що більшість створених “фіктивних фірм” діє не тільки для ухилення від сплати податків, а також для вилучення з державного бюджету коштів за рахунок от­римання відшкодування суми податку на додану вартість. Такі фірми здійснюють реєстрацію на осіб, які загубили паспорт, або на підставі паспорта, який був тимчасово в користуванні іншої особи, або за рахунок певної плати власнику паспорта за дозвіл викорис­тання імені та адреси власника паспорта.
Відповідно до ст. 6 Господарського кодексу України гаранту­ються майнові права підприємців, але чинне законодавство не пе­редбачає правовий захист добросовісного суб’єкта господарювання від неправомірних дій недобросовісного суб’єкта господарювання.
При укладанні угод необхідно враховувати, що правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається за рахунок встановлення виду діяльності за ст. 91 Цивільного ко­дексу України або за установчими документами юридичної осо­би. В той же час при укладанні угод представники юридичної осо­би повинні враховувати вимоги ст. 92 Цивільного кодексу Украї­ни, за якою недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності. До такої уго­ди, відповідно, застосовуються наслідки, передбачені ст. 96 Ци­вільного кодексу України, вона є позастатутною і має визнавати­ся недійсною на підставі чинного законодавства.
Господарські суди, вирішуючи спори, пов’язані з визначен­ням змісту і меж правоздатності господарюючих суб’єктів, врахову­ють ту мету, яку суб’єкти господарювання визначили у своїй діяль­ності. У вирішенні спорів господарські суди враховують, що під метою юридичної особи розуміються не лише її основні виробни­чо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборо­нені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основ­них цілей, що стоять перед юридичною особою. Тобто коло угод, які вправі укладати господарюючі суб’єкти, не визначається яки­мось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності, а тому суб’єкти господарювання можуть укладати й різноманітні угоди, які є по­хідними, супутніми їх основній діяльності.
Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридич­них осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена мож­ливості оспорювати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження право­здатності.
На підставі ст. 610 Цивільного кодексу України в судовому порядку можуть визнаватися недійсними не лише зобов’язання, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов КМУ, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєст­рованих у встановленому порядку.
Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодав­ства має оцінюватися господарським судом щодо законодавства, яке було чинним на момент укладання спірної угоди. У разі, коли після укладання угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли на момент укладання угоди, сторони вправі керуватися умовами дого­вору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.
У випадку відсутності у суб’єкта господарювання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності договір, без­посередньо пов’язаний з такою діяльністю, та такі зобов’язання можуть бути визнані недійсними на підставі ст. 548 Цивільного кодексу України як не відповідні вимогам закону.
В господарських судах також розглядаються питання про ви­знання угод недійсними на підставі ст. 611 Цивільного кодексу України, якщо зобов’язання укладене з метою, завідомо супереч­ним інтересам держави і суспільства, за наявності умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.
До зобов’язань, що підпадають під ознаки вказаної статті, належать угоди, спрямовані на незаконне відчуження або неза­конне користування, чи розпорядження об’єктами права влас­ності як основного національного багатства держави, що перебу­ває під особливою охороною держави, або природні ресурси, чи придбані предмети, які вилучені з обігу або обіг яких обмежений, а також зобов’язання, які направлені на приховування суб’єкта­ми господарювання від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності з метою завдання шкоди інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.
При зверненні з такими позовами необхідно доказувати, у чому конкретно полягала наперед суперечна інтересам держави і суспільства мета укладання зобов’язання, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу.
Наявність умислу у сторін при укладанні зобов’язання озна­чає, що сторона або сторони усвідомлювали або повинні були ус­відомлювати протиправність укладеного зобов’язання, яка супе­речить меті діяльності суб’єкта господарювання та інтересам дер­жави і суспільства. Крім того, необхідно доказувати, що сторони прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір від імені юри­дичної особи, маючи на це належні повноваження. При відсут­ності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України стягнен­ня у дохід держави одержаного чи належного за зобов’язанням здійснюється лише у тих випадках, коли наперед суперечна інте­ресам держави і суспільства зобов’язання було повністю або част­ково виконане хоча б однією із сторін.
У господарських судах у великій кількості розглядаються спра­ви про визнання зобов’язань недійсними, в тому числі за позова­ми податкових органів, тому необхідно враховувати вказані ви­моги щодо правомірності дій представників суб’єктів господа­рювання при укладанні зобов’язань.


http://radnuk.info/pidrychnuku/gospodar-pravo/36-kravchyk/593-72-------.html

Розробка та складання договорів, контрактів, угод.

Насамперед, слід відзначити, що існує велика безліч різноманітних видів документів і складання кожного окремого документа має свої правила та особливості.
Так, складання договорів, угод, актів, розписок і т.п. – вимагає наявності у особи, яка їх складає, великих знань, насамперед у галузі цивільного та господарського права, а також юридичної практики з тих відносин, які будуть регулюватися кожним таким документом.

Говорячи про складання договорів, слід відзначити кілька аспектів:
  • Перш, ніж приступити до написання договору, необхідно правильно усвідомити, які саме відносини та у якій частині будуть регулюватися договором, які норми законодавства будуть застосовуватися до даного договору та у чому полягає їхня суть, також необхідно усвідомити, які з умов договору сторони можуть викласти на свій розсуд (тобто відступивши від норм того ж Цивільного Кодексу України), а які імперативно передбачені законодавством і відступлення від яких у договорі вважається нікчемним (тобто недійсним з погляду законодавства; умови договору, що суперечать закону – у будь-кому разі будуть вважатися недійсними та не будуть працювати, незважаючи на те, що вони прописані в договорі).
  • Зазвичай, законодавством передбачено ряд так званих «істотних умов», які в обов'язковому порядку повинні бути зазначені в договорі. Без цих умов договір може вважатися недійсним, або у подальшому може бути визнаний недійсним у судовому порядку.
  • По кожному виду правовідносин, які будуть регулюватися договором, існує певна юридична практика, включаючи судову практику. При складанні договору необхідно повною мірою враховувати таку практику, оскільки вона допомагає, по-перше, грамотно скласти договір, а по-друге – урахувати попередні «чужі помилки» і не повторити їх.
  • В українському законодавстві, насамперед у цивільному, існує правило, що якщо ті або інші умови не вказані в договорі – вважається, що вони регулюються стандартними нормами законодавства, що регулює дані правовідносини. Наприклад: якщо в договорі не вказано ціну товарів або послуг – вважається, що такі товари або послуги повинні бути оплачені по «звичайній ціні»; якщо в договорі не вказано строки виконання тих або інших зобов'язань – за загальним правилом такі зобов'язання повинні виконуватися протягом 7 днів з моменту вимоги виконати такі зобов'язання; якщо в договорі не вказано якість товарів або послуг – вважається, що їхня якість повинна бути такою, щоб вони могли бути використані за звичайним призначенням і т.і.
  • Для правильного та грамотного написання договору необхідно не тільки чітко та послідовно уявляти всю процедуру роботи за договором (процедуру виконання договору) у дрібних деталях, але й вміти послідовно, чітко та лаконічно, грамотно з юридичної точки зору, викласти домовленості сторін у договорі (настільки детально та чітко, щоб кожна сторона правильно усвідомлювала свої права та обов'язки за договором, щоб договір слугував кожній стороні свого роду «настольною книгою» з відповідних правовідносин).
  • Те, як сформульовано ті або інші положення договору – визначає податкові наслідки його укладення та виконання, у тому числі й момент виникнення деяких податкових зобов'язань у ході виконання договору. У деяких випадках, правильне складання договору дає можливість істотно оптимізувати оподатковування угоди. Тобто складання договору має містити в собі й елементи податкового планування.
  • Деякі договори необхідно укладати тільки в нотаріальній формі (купівля-продаж нерухомості, у т.ч. транспортних засобів, оренда нерухомості на тривалий строк і т.і.), деякі договори набувають чинності тільки з моменту їх державної реєстрації.
  • Існують певні «технічні» правила складання договорів, які дозволяють запобігти внесенню виправлень у текст договору (кожний аркуш договору варто візувати підписом, всі аркуші договору бажано прошивати та опечатувати).
Коли мова йде про складання договору по зовнішньоекономічній діяльності (ЗЕД) – необхідно розуміти, що на ряду з перерахованим вище, його складання має свої особливості: 
  • По-перше, при складанні такого договору необхідно враховувати не тільки норми українського законодавства, але також і норми законодавства країни іншого контрагента, а також численних міжнародних угод, конвенцій, звичаї та багато інших моментів;
  • По-друге, в українському законодавстві існує величезна кількість норм та рекомендацій, що стосуються зовнішньоекономічних договорів – це рекомендації щодо платіжних умов за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), це правила вибору законодавства, що буде застосовуватися до правовідносин сторін, якщо це не прописано в договорі, сюди також варто віднести й обов'язкове повернення «валютної виручки» протягом 180 днів та багато багато чого іншого.
Зовнішньоекономічні договори (контракти) можуть складатися із застосуванням форм оплати, які звичайно не використовуються в договорах між українськими контрагентами, таких, наприклад, як акредитив. При складанні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) часто застосовують Правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торговельної палати (ІНКОТЕРМС) – EXW, FCA, FAS, FOB, CFR, CIF, CPT, CIP, DAF, DES, DEQ, DDP і т.д., у цьому виді договорів також бажано конкретно вказувати суд, який буде розглядати суперечки сторін за договором у випадку їх виникнення, перелік документів, які мають бути надані кожною стороною іншій, вимоги до їх складання (це особливо важливо для договорів на імпорт продукції, оскільки без всіх необхідних документів неможливо зробити «митне очищення» вантажу) і т.д.
Як видно, складання договору – це досить складне та комплексне питання, яке, як показує практика, краще доручити фахівцю.
Компанія «Західна Маркeтингова Група» надає послуги з розробки та складання договорів, угод, контрактів протягом багатьох років, тому спеціалісти компанії володіють значним практичним досвідом.
Роботи з розробки та складання договорів, угод, контрактів проводяться на підставі договору із замовником. Вартість послуг з розробки та складання договорів, угод, контрактів є предметом домовленості в кожному окремому випадку.
Подписаться на: Сообщения (Atom)